Нині йому мало бути 29 років. Разом із молодою дружиною він мав виховувати дворічну доньку та почути її перші слова. Але життя бійця елітного спецпідрозділу поліції обірвалося у 27. Коли він до останньої секунди виконував свій обов’язок – служив народові України та захищав її громадян. І слово «тато» тепер його маленька донечка каже, показуючи на срібний хрестик в себе на шиї.
23 лютого 2015 року групою швидкого реагування у складі трьох бійців відділу швидкого реагування обласного Управляння боротьби з організованою злочинністю «Сокіл» та співробітника ДАЇ у Лівобережному районі Маріуполя для перевірки був зупинений легковий автомобіль. На перший погляд, нічого не викликало підозри. Але правоохоронці вирішили ретельно перевірити транспорт.
— Зупинили автомобіль, я вважаю, якимсь внутрішні відчуттям: щось не сподобалось у людях, які знаходилися у транспортному засобі. Коли зупинилися, підійшли, сказали надати документи та відкрити двері та багажника автомобіля для огляду. У той час один із чоловіків, який вийшов завітвки, почав стріляти, — розповідає начальник ГУНП в Донецькій області В’ячеслав Аброськін.
Все відбувалося за долі секунди. Ранені були всі три спецпризначенці. Але для Віталія Мандрика постріл виявився смертельним. Він впав, а його товариши, незважаючи на поранення, почали переслідувати зловмисників. Одного з них правоохоронці вразили з автоматичної зброї. Як потім було встановлено, його напарник, який тікав першим, повернувся, зрозумів, що товариш-терорист у надважкому стані та бігти вже не зможе, і зробив йому контрольний постріл у голову, після чого втік. Правоохоронці, які на той час вже втратили багато крові, не могли продовжувати переслідування та залишилися біля тіла загиблого терориста.
Пізніше виявилося, що рішення Віталія Мандрика зупинити саме цю автівку, врятувало півмільйонний Маріуполь від терактів. Чоловіки перевозили декілька кілограмів вибухівки і планували серію вибухів у місті.
— Завдяки йому залишилися жити мирні мешканці Маріуполя. Ціною свого життя Мандрик попередив теракт тут, у місті Маріуполь, — розповідає очільникполіції Донеччини.
Тоді за тривогою був піднятий весь гарнізон тоді ще міліції Маріуполя та обласного главку. Правоохоронці проводили цілодобові оперативно-розшукові роботи. Паралельно працювали за інформаційним напрямком: буквально на кожному блокпості, на адміністративних будівлях, громадських місцях були розвішені плакати з прізвищем, фото розшукуваного.
Виявилося, що ті двоє в автівці, яку зупинили Мандрик та його товариші, були далеко не пересічними громадянами, а добре підготовленими терористами. Чоловіки входили до складу диверсійної групи, які проходила підготовку в РФ та прибула до Маріуполя, аби здійснити низку терактів. Знайти зловмисника для міліції було справою честі.
Протягом місяця правоохоронцями буле встановлене місцезнаходження терориста. Коли почався захват будівлі, в якій він переховувався, зловмисник зрозумів, що цього разу втекти йому не вдасться. Тоді він зробив так само, як і зі своїм товаришем – пострілом у голову обірвав своє життя.
В ході огляду місця події правоохоронцям стало зрозуміло, що терорист готувався залишити Маріуполь під виглядом жінки – на ньому знаходилася жіноча білизна та парик, інші жіночі речі.
Поки товариші Віталія розшукували його вбивцю, 20-річна дружина Катерина та однорічна Діана вчилися жити у світі без чоловіка та батька. Про смерть коханого дівчина дізналася від незнайомої людини. Розповідає, що у лютому того дня, близько 7 години вечора їй у соціальній мережі написала незнайома жінка, спитавши, чи правда, що Віталик загинув. Для Катерини, яка з хвилини на хвилину чекала чоловіка додому, це питання викликало здивування, зневіру та паніку. Телефон чоловіка був недосяжний.
— Телефоную начальникові, питаю: «Де Віталік?». А він мовчить. Кажу, мовляв, чого ви мовчите, де Віталік? А він каже: «Кать, ми зараз приїдемо». Я вже починаю розуміти, що це правда. Він мені ще сказав, що в нього смертельне поранення в голову, він у лікарні. Але я не почула слова «смертельне», почули тільки, що поранений. Хлопці швидко приїхали. І тут віддають мені його речі, — згадує Катерина.
Потім були лікарі, заспокійливе та сни, де дружина пояснювала своєму чоловікові, що він загинув.
Через 2 роки після його загибелі Катерина ще не вірить, що вже більше ніколи не побачить коханого, сумує за татом і маленька Діана. Дружина згадує, як вони втрьох залишали палаючий Донецьк напередодні його захоплення, як під час штурму бойовиками главку обласного відділу міліції він вирішив, що боротиметься з терористичною агресією до кінця. Та стримав своє слово.
— Він був таким дуже сильним, дуже мужнім. Таких я не зустрічала ніколи. Мені здається, що таких навіть більше не існує. Коли щось небезпечно – він ніколи мені не казав, куди їде. Говорив, що все нормально, скоро буду, не турбуйся зараз приїду. А сам був не зрозуміло де, — каже Катерина.
27-річний старший лейтенант міліції, оперуповноважений відділу швидкого реагування «Сокіл» УБОЗ ГУМВС України (нині – ГУНП) в Донецькій області Віталій Мандрик спішив жити, намагаючись встигнути все, залишав собі дуже мало часу на сон. І, дійсно, встиг зробити багато. Він став гідним офіцером, сильним спортсменом, коханим чоловіком та батьком. Сьогодні його ім’я носить вулиця у його рідному місті Покровську, саме та, де розташований Покровський відділ поліції. А пам’ять про нього та його подвиг увіковічена.
Указом Президента України Віталій Мандрик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
