Ось, як пише про ті події Олена:
«29-30 липня 2014 року 5-й батальйон Добровольчого Українського корпусу "Правого сектора" спільно з 93-ю бригадою ЗСУ звільнили від "сепаратистів" місто Авдіївку, що в кількох кілометрах від Донецька. Всі два дні, поки тривала операція, було добре чути, як у Донецьку стріляють танки.
Коротко подробиці: зайшли в місто за дві години до темряви. На в'їзді потрапили під шквальний вогонь з висотки (автомати, кулемет і снайпери) — а самі в цей момент були у полі, як на долоні. Прикриваючи один одного, перебігли через поле до "зеленки". Звідти зайшли у місто, на вулицях теж пострілювали (зокрема, автор цих рядків, ховаючись від пострілів автоматника і снайпера, примудрилася пролізти крізь кущ, де в звичайних умовах пролізе лише кішка). Але наші хлопці, і це радує, швидко вчаться працювати, і вогонь вони подавили.
Дійшли до центру міста, зайняли виконком і міліцію, де й заночували, виставивши надійну охорону. Було трохи страшно, бо військові передали інформацію, що з Донецька у наш бік йде військова колона. До того ж, коли входили у місто, один з наших, викликаючи по рації Дмитра Яроша, помилився і назвав його не позивним, а справжнім прізвищем, а Ярош засміявся і відповів щось на кшталт: "Нащо ти, друже, мене палиш?". В мене після того були побоювання, що вороги, які дуже полюбляють сканувати наш ефір, кинуть на Авдіївку усі сили, щоб убити або полонити Яроша 🙂
Зранку продовжили "зачистку", об'їхали більшу частину міста і знайшли покинутий "сепаратистами" склад боєприпасів. Втікали вони дуже швидко, мало що встигли вивезти. Так що бійці ДУК здобули непогані трофеї.
Місцеві мешканці ходять вулицями Авдіївки буквально під пострілами. Через них було багато нервів. Дуже цікаво спостерігати, як вони ставляться до українських військових. Ми їдемо вулицями міста під українськими прапорами, а вони — приблизно третина зі щасливими усмішками, з виразом полегшення на обличчі нам машуть, жінки посилають цілунки. Десь третина на бронетехніку і озброєних людей взагалі не звертає жодної уваги, максимум — секундне зацікавлення на обличчі. Ще у третини вираз обличчя розгублений і трохи зляканий. Але я б не поспішала записувати усіх тих останніх у приховані сепаратисти, бо деякі люди просто бояться військових, тому що де озброєні люди — там стріляють, там небезпека.
Хоча місто на вигляд зовсім ціле і живе нормальним життям — діти граються на вулицях! — одна жінка почала нам розповідати, що в них є проблеми з харчуванням, бо багато магазинів закрилися через мародерів. Один з хлопців одразу подарував їй шоколадку. Жінка почала розпитувати, хто ми такі — мабуть, якийсь добровольчий батальйон, бо є зовсім молоді хлопці і є багато дядьків старшого віку. Хлопці й зізналися, що це Правий сектор. "Ой, — щиро здивувалася вона, — а нам тут такі речі розповідали про Правий сектор… А я, до речі, теж вмію українською" — і перейшла на доволі невимушену українську мову.
Ще одна молода жінка, плачучи й інстинктивно затуляючи голову, весь час питала про одне: чи не будуть більше бомбити, бо днями потрапила під обстріл із малою дитиною. Коли її вдалося переконати, що все вже позаду, почала крізь сльози посміхатися і дякувати…»
…На жаль, бомбити Авдіївку не припинили. На щастя — вона живе набагато краще, ніж окупований Донбас. А коли його звільнять весь, все буде ще краще. Для всіх…
