Війна для кожного з нас болем і тугою відкликається у серці. Хтось був вимушений покинути все й виїхати у більш безпечні регіони. Хтось прийняв для себе рішення залишатися у рідному місті. Для кожного з нас це був складний вибір. Вибір, який докорінно змінив життя. Але кожен з нас має право на цей вибір — робити те, що підказує серце
Своїми роздумами та спостереженнями про життя в Покровську зараз, коли ворог нищить місто безперервно, з редакцією телебачення “КАПРІ” поділилася одна з мешканок. Події, описані в тексті, відбувалися на початку липня 2025 року. Далі — пряма мова.
”Дорога життя — Покровськ–Добропілля — практично паралізована. Усі, хто їздив, — або в лікарні, або залишилися без транспорту. За останній тиждень троє охоронців із ринку з пораненнями потрапили до лікарні. Вони займалися всім: аптекою, банкоматом, газом, бензином, Новою поштою. Велика продуктова палатка залишилася без транспорту, на цій трасі машину втратили. Скоріше за все, тепер продукти можна буде купити тільки в одному магазині. Усі інші або поранені, або без машин. І це все за тиждень. Поки всі в подиві — що буде далі.
Елементарно — гроші з картки зняти вже нікому. Газ вчасно купила. Великий балон коштує 2100, плюс 400 заплатила за доставку і підключення. А вже наступного дня перестали возити. Мені пощастило. Сусід віддав свій п’ятилітровий балон, гроші вони наперед взяли, тепер ані балона, ані грошей. Мені пощастило.
Другого числа був сильний мінометний обстріл нашого району. Зазвичай мінами кидають хвилин 15. Не більше. А цього разу били з 16:00 до 18:30. Інтервал — 1 хвилина, я на годинник дивилася. Горіли будинки на Добролюбова, там де РЕС, на Лихачова, приватний сектор.
Під час цього обстрілу відірвало ногу сусідові, що у мене в городі. Він завжди казав, що не від війни помре. Від чого збирався помирати — не зізнавався, але ніколи не ховався. У цей час сидів із вантажником біля складу на ринку. Відірвало ногу, вантажник покликав охоронців. Принесли додому, перев’язали ногу, укрили і пішли, машину ввечері знайти не змогли. Зранку прийшли — він мертвий. Мій ровесник.
Сьогодні 4-те число, знову трохи кидали мінами. Вогонь був у районі 50-го магазину. Завтра, якщо вийде, піду подивлюсь, що там і як. Дуже мене виручає ліхтарик. Він заряджається від сонця, увечері свічку запалювати не треба, а на ніч він мені як нічник. Накриваю його хустинкою для світломаскування, і він так підсвічує всю ніч. Вранці на сонечко — і знову ввечері я зі світлом.
Сьогодні на ринку жінка сказала, яка живе недалеко від садочку, що нещодавно був приліт на поле третьої школи і садочок дуже сильно горів. Дивно — там же окрім стін нічого вже не було. Як воно могло так палати?
Не змогла подивитися, що вчора прилетіло, звідки чорний дим валив — мені здалося, що це район 50-го. Сильно, але гучно зранку. І міни, і ракети, і дрони. От якби не вода, яку треба було забрати з квартири — зовсім би не пішла. Вибрала момент тиші — кулею додому і назад, вже з водою. Тамбур вже не зачиняється. Балкон знову струсонуло, а обійти й глянути вчорашнє — не наважилася. І правильно зробила — тільки в дім зайшла, знову обстріли. У будинку я не боюсь…»
