У яких випадках заповіт визнається нікчемним та які наслідки чекають спадкоємців?
Однією з особливостей заповіту як правочину є те, що він водночас може бути віднесений і до нікчемних, і до оспорюваних правочинів.
Підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності в силу закону, без необхідності прийняття рішення про недійсність судом, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням форми та посвідчення заповіту. Оскільки, згідно з ч. 1 ст. 1234 Цивільного кодексу України, право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю і відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК це і є основною підставою для нікчемності заповіту як такого, що складений особою, яка не мала на це права.
Проте в переважній більшості випадків такі заповіти стають предметом судового розгляду, в процесі якого і визначається обсяг дієздатності фізичної особи-заповідача за допомогою посмертної судово-психіатричної експертизи. Тому попри віднесення таких заповітів до нікчемних, вони можуть визнаватися недійними в судовому порядку.
Порушення форми та порядку посвідчення заповітів являють собою неврахування будь-яких імперативних вимог закону, підзаконних актів щодо складання заповіту, серед яких:
відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального;
складання заповіту представником;
відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання;
відсутність у тексті заповіту дати та місця народження заповідача тощо.
До оспорюваних заповітів за змістом частини другої коментованої статті належать ті з них, які визнаються недійними за судовим рішенням на підставі встановлення того факту, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. В даному випадку має місце порушення вимоги дійсності правочину, яка передбачена у ч. 3 ст. 203 ЦК.
При цьому недійсні заповіти за ч. 2 ст. 1257 ЦК слід відрізняти від класичних оспорюваних правочинів, які передбачені ч. 3 ст. 215 ЦК. До оспорюваних належать правочини, які за наявності певних порушень можуть бути визнані судом недійсними, в той час як заповіт, який складено з «пороком волі», суд має визнати недійним.
Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, відповідно до ст. 217 ЦК, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Водночас слід уточнити, що положення ч. 3 ст. 1257 ЦК застосовуються тільки в тому випадку, коли внаслідок недійсності окремого розпорядження заповіт не визнається повністю недійсним. Наприклад, якщо у заповіті був призначений єдиний спадкоємець, на користь якого була залишена уся спадщина, а також покладено виконання заповідального відказу, а після смерті заповідача такий заповіт був визнаний недійним як такий, в якому зовнішнє волевиявлення не відповідало внутрішній волі заповідача, цілком очевидно, що розпорядження щодо заповідального відказу втрачає чинність внаслідок відсутності спадкоємця, який має таке розпорядження виконувати.
Визнання заповіту недійсним в цілому означає недійсність усіх розпоряджень заповідача, в тому числі і розпорядження щодо позбавлення спадкоємця права на спадкування.
Поряд з інститутом недійсних заповітів, Цивільний кодекс України оперує також поняттям «чинний заповіт» (у частинах 3, 4 ст. 1235 ЦК, ч. 4 ст. 1236 ЦК). Можна припустити, що такі заповіти мають визнаватися не недійсними, а саме нечинними, тобто неукладеними повністю або у частині, оскільки вони відповідають дійсній волі укладача, вчиняються в межах його цивільної дієздатності, в них відсутні порушення вимог закону щодо форми, порядку посвідчення.
