Вот, что пишет отец Александр на своей страничке в «Фейсбуке»:
«Листопад. Піски. Вогка погода. Трошки стріляють. Але до нас не долітає. На асфальті біля руїн інституту сидить сірий плюшевий вовченя в смугастій сорочці. Снігом морду йому припорошило. Кумедний такий.
Сьогодні, нарешті, ми отримали всі необхідні дозволи, і наша мета порятунок шкільної бібліотеки, або, краще сказати того, що від неї залишилося. Та ще робота. Серед розпухлих від вологи і грибка книг, знайти більш менш ті шо збереглися, щоб вивезти і передати в школу на мирній території.
В одній з кімнат потрібно пересунути шафу. У звичайних умовах для цього достатньо двох чоловіків і все робиться досить просто: підняли, понесли, поставили. Але тут потрібно по іншому. Спочатку, було, я простягнув руку, але почув окрик:
— Стій! Не роби! Може заміновано!
І справді, як-то підозріло красиво стоїть шафа. Хтось із нашої команди вже знайшов шматок дроту чи мотузку, акуратно прив'язав до ніжки. Всі відійшли в укриття, за стіни, і тільки тоді, поятнув за мотузку. Шафа зрушила з місця. Не рвонуло!
Працювали, перебирали книги, і вантажили поки не почало сутеніти, а ходити по будівлі в темряві з ліхтариком це бути мішенню.
Розгорнули машіни і повернулися до себе на базу вже в повній темряві. По дорозі я згадував зустрічі з людьми в інших частинах України і думав, яка ж прірва розділяє, тих, хто живе і працює на війні, і тих, хто просто дивиться сюжети по телевізору. Є деякі глибокі істини, які можна усвідомити тільки побачивши на власні очі, а дещо потрібно і помацати!
Хоча б цього плюшевого вовченя в смугастій сорочці. Я сьогодні взяв його за лапу…»
